Після вельми насиченого дня ми вирушили з Білої Церкви в Кагарлик. Це була ризикова ідея, враховуючи, що 50 км за один присіст жоден з нас не долав. Був варіант трохи під'їхати електричкою, але ранкові спогади про поїздку в електричці були ще надто свіжі. До того ж дорога була доброю, погода не спекотною і ніщо, як то кажуть, не віщувало біди. За попередніми розрахунками ми мали бути в Кагарлику десь о восьмій вечора.
Дорогою я фотографувала мало, бо спинялись ми на короткі перепочинки раз на 10 км. Ну і фотографувати відверто кажучи не було чого. Хоча десь посередині, в районі Узина нам трапилась така ось занедбано-живописна краса.
Це криничка. Воду звідти ніхто не ризикнув пити. Місцина була аж надто казковою, боялись щоб бува чогось казкового не сталось ;)
Ще одна зупинка:
І знов дорога. Нараешті Кагарлицький район! Тут, ми наївні, ще не знаєм, що від цієї таблички нам їхати ще огого, кілометрів 25, не менше. І насправді до Кагарлика від Білої Церкви цілих 60 км, а не 50 як було вказано на табличках у Білій Церкві.
Далі я не фотографувала. Дорога здавалась нам нескінченною, на вулиці темніло, нас охоплював відчай, в голові
виникали божевільні ідеї як ночувати в полі або як в польових умовах зробити з велосипедів тандем. Вся складність була в тому, що велосипеди у малих були гірські, з 26-ти дюймовими колесами. Як виявилось, тримати на таких велосипедах навіть швидкість 20 км/год надзвичайно важко. Зрештою я додумалась помінятись велосипедом з сестричкою, їхала на ньому як на зайчику, обливалась потом, уявляла, що я на велотренажері качаю ноги, але їхала. В Кагарлик ми приїхали вночі. Комп'ютер показував 93 км за день. Так міцно я не спала, мабуть від самого народження.
Наступного дня, після такої пригоди ми сказували свої плани поїхати в Ржищів, Кагарлицьку Слободу і Уляники і вирішили більш ретельно дослідити Кагарлик.
Найбільш примітна місцина в Кагарлику - це парк. Колись він був розкішним, тут стояли мармурові статуї, альтанки і всякі інші красоти. За задумом свого засновника магната
Трощинського парк мав бути прототипом земної кулі, сюди завезли багато різновидів рослин, внизу є озерце, яке символізує океан. Проте радянська влада подбала, щоб ці буржуазні розкоші канули у небуття. Зараз тут залишилась тільки дерев'яна ротонда, збудована одним з наступних власників парку.
Ротонда знаходиться на узвишші. Підозрюю, що звідти мали відкриватись якісь гарнющі види, але рослинність в парку так розбуялась, що скоро і саму ротонду буде важко знайти.
Синя панельна фарба трохи ріже око. Хай би вже все просто на біле пофарбували. Але добре, що хоч якось доглядають.
Інших особливих цікавинок в парку ми не знайшли. Єдине, що розташування цікаве - це перший парк з такими перепадами висот на моїй пам'яті.
Те саме озерце-океан. Місцеві ловлять тут рибу, плюскаються діти.
В самому Кагарлику мені не дуже сподобалось. Звичайне собі маленьке містечко, навіть посидіти і смачно поїсти нема де, або ж ці місця ретельно приховані від заїжджих.
На останок ще одна криничка, вже в Кагалику, не така занедбана і не така живописна.
Після пережитого електричка вже не здається такою страшною і ми потомлені, але горді собою вертаємось в Київ.
Якщо щось перша частина - Олександрія тут, друга - "Біла Церква" тут.
Дорогою я фотографувала мало, бо спинялись ми на короткі перепочинки раз на 10 км. Ну і фотографувати відверто кажучи не було чого. Хоча десь посередині, в районі Узина нам трапилась така ось занедбано-живописна краса.
Це криничка. Воду звідти ніхто не ризикнув пити. Місцина була аж надто казковою, боялись щоб бува чогось казкового не сталось ;)
Ще одна зупинка:
І знов дорога. Нараешті Кагарлицький район! Тут, ми наївні, ще не знаєм, що від цієї таблички нам їхати ще огого, кілометрів 25, не менше. І насправді до Кагарлика від Білої Церкви цілих 60 км, а не 50 як було вказано на табличках у Білій Церкві.
Далі я не фотографувала. Дорога здавалась нам нескінченною, на вулиці темніло, нас охоплював відчай, в голові
виникали божевільні ідеї як ночувати в полі або як в польових умовах зробити з велосипедів тандем. Вся складність була в тому, що велосипеди у малих були гірські, з 26-ти дюймовими колесами. Як виявилось, тримати на таких велосипедах навіть швидкість 20 км/год надзвичайно важко. Зрештою я додумалась помінятись велосипедом з сестричкою, їхала на ньому як на зайчику, обливалась потом, уявляла, що я на велотренажері качаю ноги, але їхала. В Кагарлик ми приїхали вночі. Комп'ютер показував 93 км за день. Так міцно я не спала, мабуть від самого народження.
Наступного дня, після такої пригоди ми сказували свої плани поїхати в Ржищів, Кагарлицьку Слободу і Уляники і вирішили більш ретельно дослідити Кагарлик.
Найбільш примітна місцина в Кагарлику - це парк. Колись він був розкішним, тут стояли мармурові статуї, альтанки і всякі інші красоти. За задумом свого засновника магната
Трощинського парк мав бути прототипом земної кулі, сюди завезли багато різновидів рослин, внизу є озерце, яке символізує океан. Проте радянська влада подбала, щоб ці буржуазні розкоші канули у небуття. Зараз тут залишилась тільки дерев'яна ротонда, збудована одним з наступних власників парку.
Ротонда знаходиться на узвишші. Підозрюю, що звідти мали відкриватись якісь гарнющі види, але рослинність в парку так розбуялась, що скоро і саму ротонду буде важко знайти.
Синя панельна фарба трохи ріже око. Хай би вже все просто на біле пофарбували. Але добре, що хоч якось доглядають.
Інших особливих цікавинок в парку ми не знайшли. Єдине, що розташування цікаве - це перший парк з такими перепадами висот на моїй пам'яті.
Те саме озерце-океан. Місцеві ловлять тут рибу, плюскаються діти.
В самому Кагарлику мені не дуже сподобалось. Звичайне собі маленьке містечко, навіть посидіти і смачно поїсти нема де, або ж ці місця ретельно приховані від заїжджих.
На останок ще одна криничка, вже в Кагалику, не така занедбана і не така живописна.
Після пережитого електричка вже не здається такою страшною і ми потомлені, але горді собою вертаємось в Київ.
Якщо щось перша частина - Олександрія тут, друга - "Біла Церква" тут.
Немає коментарів:
Дописати коментар