Про робоче місце і як мало треба для щастя

До сьогодні мої фарби, інструменти, пензлі, красиві папірці, тканинки і ще всяка-всячина, яка ну дуже-дуже мені потрібна, жили на полицях в кімнаті, в столі, під столом, в шафі в коридорі, на балконі,  в якихось коробках, і навіть в туалеті... Я постійно забувала, що в мене вже є, не могла знайти те, що треба тоді, коли треба, а на столі був тільки маленький острівець, де можна було щось робити. Але сьогодні в мене з'явився от такий пречудовий стелаж власноручного виробництва мого Муза. І обійшовся він нам у якихось 150 грн., тоді як такий самий в Епіцентрі коштує 520 грн. При чому мій має на одну поличку більше (cgtwsfkmyj для відпочинку Умочки) і точно підпасований під наші розміри. Стрибаю від щастя))

Умка і Фібі

Я тут обіцяла фотку, своїх звірів разом. Виконую обіцянку. Тим більше, що звірі вже більш-менш призвичаїлись. Правда, перші дні Умка грав роль дуже обіженого, сидів переважно на балконі і напевно думав "от вмру і будете жаліти... і будете знати як інших котів заводити". Але ми асоціальну поведінку не схвалюємо, тому кілька вечорів в закритій кімнаті у тісному сімейному колі розставили все на свої місця. Плюс киця виявилася виявилася ще та - замість того щоб Умку боятись і поважати, вона його в хуй не ставила ігнорувала або сприймала за кошеня-переростка, а не за матьорого кота. Ума до такої безпардонності готовий не був, тому дуже скоро мусів просто змиритися. А от і фотки, які прекрасно ілюструють взаємовідносини.



Пре на пролом

Ума вже навіть лінується вставати

спілкуються...

Як в нашій сім'ї з'явилось поповнення

Я: Алло. Ти будеш сваритися
Муз: Що ти вже зробила?
Я: Ще не зробила, але дуже хочу
Муз: Що?
Я: Хочу взяти котика
Муз: Ще одного?!
Я: Ну так... Щоб наш Умка егоїстом не ріс… І вопше, киця дуже гарна, трьохколірна, то на щастя
Муз: Ну як хочеш... Рішай сама
(я звичайно добре знаю це "Рішай сама" - не хоче відповідальність на себе брати, хоче потім, коли киця буде дерти штори, наприклад, казати мені "Ну ти сама хотіла")
Тому Я не ведусь і кажу: Ну я не можу сама рішати. До того ж ти - моє Раціо
Раціо каже: Ну тоді не бери
Я: Ну, будь-ласочка...
Раціо: Ну тоді, бери. Але глисти треба прогнати, і прививки, і карантин, ну і блохи само-собою...  (я з усім погоджуюсь, він вже все таки Раціо)



А починалось все так. Кілька днів назад нам на роботу хтось підкинув котика. Котик ховався під дашками (такі що накривають вікна з підвалу) і плакав, сильно і голосно, ніби скучав за кимось. Співробітники і наші орендатори (я працюю в управляючій компанії БЦ) жаліли котика і періодично годували. Я до котика не ходила, не жаліла, і не годувала. Принципово. Але позавчора Раїса Василівна каже: "Такая красивая кошечка, идите, Наташа, посмотрите". Я пішла. По дорозі до кабінету я вже дзвонила Музу.
В кінці робочого дня, кажу Раїсі Василівні: "Ну, що йдем кицю ловити, я забираю її собі", Раїса Василівна ясне діло не проти, тільки зазначає, що "Хорошо было бы какую-нибуть простынку, чтоб набросить на нее, ато кошечка дикая", я відкриваю свою робочу тумбочку і дістаю простінь, кажу "Є!". Тут Ніна Євгенівна (ще одна наша співробітниця) каже: "Еще бы корм, чтобы как-то выманить", і тут вже Раїса Василівна відкриває свою сумочку і дістає кульочок з кормом. Ніна Євгенівна вочевидь думає, що ми кожного вечора котиків ловимо.
Отже ми озброєні і йдемо на місце дислокації котика. Кицькаємо. Котика ніде не видно. Нарешті десь чути тихеньке м"явкання. Я дотумкую зазирнути в трубу, яка лежить на траві, а там в темноті світяться двоє очей! Ура! Звіра знайдено! Залишилось дістати двомісячного котика з шестиметрової труби. Стратегія така - хтось піднімає трубу, а інший підставляє жмені і ловить котика. Після кількох спроб, ми були змушені визнати, що план не дуже вдалий - труба довга, і скільки її не піднімай потрібний нахил не получається, кіт переляканий і підозрює, що нічо доброго за межами труби його не чекає, тому істошно вопить, але з труби вперто не випадає. Раїса Василівна йде по підмогу, я чатую біля труби. Вирішую пом’явкати - спрацьовує - киця відкликається і навіть визирає з труби, але бачить, що це нагла підстава і тікає під свій дашок. Ситуація стає зовсім безнадійною. Я ще якийсь час м’явкаю біля дашків, киця відповідає, але ближче ніж на півметра до мене не підходить, з вікон виглядають здивовані і збентежені орендарі, і я здаюсь - все таки треба мати совість і не підривати імідж компанії. Виловлювання киці переноситься назавтра. По дорозі додому я ще зайшла до киці, пом’явкала, щоб вона до мене привикала.
Зранку я приїхала на роботу вже з кліткою і пакетиком смачного корму. Але киці на місці не було. Я двічі ходила м’явкати, і нічо. Я навіть трошки розстроїлась, би ми вже звиклись з думкою, що в нас буде поповнення. Але в обід киця проголодалась і сама дала про себе знати. Я знов пішла на полювання. Цього разу вже з кліткою, смачним кормом і Вірою Петрівною, яка кицю раніше кормила і киця їй трошки довіряла. Ми насипали корму і поклали його в клітку, киця була голодна і зайшла в клітку, але довго там не затримувалась, все таки відчувала якийсь підступ, але і цього було достатньо щоб я встигла її схопити)) Потім ми сховали клітку з кицьою в підвалі, дали киці їсти, киця заспокоїлась, мурчала і хотіла гладитись, але ще боялась, потім всі ходили провідувати кицю, і навіть моя начальниця, а потім ми разом поїхали додому.
Попереду нас ще чекали купання, війна з глистами і блохами, привчання до туалету, знайомство з Умкою... Але то таке.
Киця поки що не має імені, поки що це просто дівчинка. Був варіант дівчинка Чендлер)) Але почекаємо поки дівчинка проявить свій характер, тоді і ім’я з’явиться.
І поки що Дівчинка то наш секрет. Не будемо нікому казати, що в нас таке поповнення, особливо батькам, бо вони зовсім розстрояться, що дочка в них прибацана на всю голову - подавала такі надії - червоний диплом, аспірантура, серйозна робота... і тут на тобі зробила з хати майстерню і збирає котиків.
Ну і фоточки чуда, яке моментально освоїлось:





Це вона так любитись хоче:

Час чудес...

Вихідні промчались нереальним галопом, але дещо таки залишили по собі...

Про всякі дурниці пост

Сьогодні обіцяли всяки магнітні бурі і спалахи на сонці. Я в таке не вірю. Але виїхати з Троєщини зранку було неможливо. Таксист був у відчаї, але не міг плюнути на все і  висадити мене депопало, бо я була з своїм чемоданопуфіком, а він був чемний. Тому ми з ним їхали з Лівого берега на Лівий берег дві години, він курив, а я жаліла, що не взяла з собою кави в термос. Врешті я все таки доїхала з пункту А в пункт Б.Але не встигла я зітхнути з полегшенням, як подзвонив Муз, і сказав, що сусіди прорубували вікно в Європу, а прорубали до нас - рівно по центру кімнати, рівно над спинкою дивана, і рівно в той момент як він сидів на тому дивані, що аж штукатурки йому за комір насипалось. Ремонтники теж були чемні і оперативно заліпили дірку сатінгіпсом. Тепер у нас в нас на стіні арт-об'єкт - зараз мені там ввижається гном. До чого це я? - Може то всьо таки мангнітні бурі винуваті?.. Так чи інакше день закінчився приємно - французьке вино, обнімуськи і Ніжність з Одрі Тоту...
І фото не з цієї опери, але мені подобається (це ми сьогодні на Троєщині надибали):

Продовження чемоданної історії

Не так давно до моїх рук потрапив чудесний чемоданчик. Детально вся пригода описана тут. І от рівно за місяць в маленькій однокімнатній квартирі відбулась метаморфоза, і коричневий чемоданчик перетворився на бірюзовий пуфік. Так ідея не нова, але цей чемодано-пуфік зроблено моїми руцями.

Проект виявився складнішим, ніж я собі уявляла спочатку, і всі дива були б не можливі без мого любимого і дуже розуміючого Муза. Так що дякую тобі коханий, що не вигнав мене з хати разом з моїми фарбами-лаками, дякую, що втішав мене, коли в мене були хвилини відчаю, дякую за грубу чоловічу силу, без якої метаморфоза тривала б значно довше, дякую, що не розлучився зі мною, коли я перестала бути дружиною і перетворила наше сімейне гніздечко на майстерню-кубло... Дякую.
А ще цей проект для мене особливий, бо він перший на замовлення. Сьогодні зранку пуфік вже поїхав до свого нового господаря, хоч Умкозавр був цим явно невдоволений - персональний диванчик йому дуже сподобався))

Ось так все починалось:

Перша примірка:

Возлєжим))

Нічка надворі, а ми вирішуєм скільки поролону запихати в пуфік))

Майстер працюють) На задньому плані видно на що перетворилась наша квартира на час проекту))

Світанок. Останні штрихи

Детальки і чемодано-пуфік в фас і в профіль:













В очікуванні таксі... Фото на згадку 

Буляники

Не знаю чому так, але, коли я приїжджаю в село, мені завжди пахне буляниками в хаті. Хоча хатинка вже зовсім стара, там давно ніхто не живе, і теоретично там мало б пахнути вогкістю і цвіллю.
З недавніх пір, щоразу коли приїжджаю, я сама печу буляники. Це вже стало традицією. Я не знаю чи ще десь печуть такі штуки, але я ввжажаю буляники автентичною бойківською стравою. Тісто міситься таке як на вареники, далі розкачуються палянички сантиметрів 15 в діаметрі і начиняються товченою картоплею (як ватрушка). Потім буляники кладуть на гарячу бляху і припікають, завдяки чому вони гарно тримають форму для подальших маніпуляцій. А далі  буляники кладуть в піч, де вигоріли дрова і залишилось тільки розпечене вугілля. Кладуть на ребро, попередньо змастивши їх яйцем. Мої бабусі традиційно ничиняли буляники картоплею, хоча, я думаю, тут можна експерементувати. Я додавала до картоплі смаженої цибульки або капусти - було смачно. Наступного разу спробую з додаванням грибів. 

Чудова страва, але, на жаль, не для квартирних умов.

Хороший приклад заразний) Підглянула у  таку карту подорожей і собі зробила. Колись хотіла зробити собі таку паперову, а тут на тобі - все готово))
Хвастаюсь:

Сделай свою карту путешествий на Трипстере!

Як я провела моє літо

Так, я провела моє літо. Воно закінчилось разом з останнім шматком відпустки, вкравши наостанок у осені кілька сонячних днів. Я з'їздила в свої Карпати, побила байдики, напекла буляників, притарабанила чергові чемоданчики (так, я вже стаю маньяком)), назбирала ожин, грибів, шишок і вражень, прочитала Гобіта, викопала піввідра бульби і трохи менше часника, провела чудесний вечір у братика Ціні, який вже став дорослий і має свою сім'ю, попила з ним кави і вина... а поміж цим всім намалювала "ружі на п'єцку",  як охрестили то місцеві)). Так.. на спробу, щоб потренуватись, бо навесні плануємо мурувати новий п'єц, і я  хочу його розписати. Десь так:


Моя хатинка... Мої Карпати...







"Оленячі роги"